Статті

Миколі Загоруйку судилося довге життя. Хоч він кілька разів дивився в очі смерті, та вона його не помітила. Тільки така людина може цінувати кожен черговий схід сонця і милуватися ним (закінчення, початок тут).

Після падіння Гути Степанської німці з охоронного пункту, який стеріг залізницю, послали в околиці розвідку, щоби з’ясувати ситуацію. Під Острівками вони наткнулися на бандерівців і після короткого бою більшість німецьких солдатів утекла, а п’ятьох із них убили. Упродовж близько двох тижнів їхні роздягнуті трупи лежали на сонці.

В околиці тоді блукало багато випущеної худоби. Микола разом із батьком Федором поїхали зловити козу, яку помітили біля свого дому. Іван Грищенко, керівник станиці (так його посаду окреслив Микола Загоруйко), запевнив їх, що патрулі розставлені, тож вони можуть їхати спокійно. Загоруйки зловили козу і вже мали повертатися, але на зворотній дорозі натрапили на німців, які приїхали з Рафалівки, тобто не зі сторони Вербче.

Разом із німцями прибули кільканадцять поляків, завербованих ними в Рафалівці. Вони отримали гвинтівки і, для виокремлення з цивільних, камуфляжні сорочки, які були єдиним їхнім мундиром. Німці хотіли забрати своїх убитих, вони знали, де їх шукати. Наказали Федорові їхати за ними, а після прибуття на місце – завантажити на віз трупи. Самі спостерігали за всім звіддалік, не підходили через запах. Як повантажили, офіцер наказав одному з поляків у камуфляжі сідати на віз, а другому – відвести їх у ліс і застрелити.

Коли вони йшли на смерть, поляк, який їх вів, читав уголос молитву «Отче наш». Микола запитав батька: «Він нас уб’є?» Той відповів тремтячим голосом: «Тихо, тихо, не вб’є, казав, що відпустить». У глибині хащ поляк сказав їм утікати. Микола не повірив і став закам’янілий, а поляк вистрілив угору раз, а потім другий. Друга куля мала бути для Миколи. Із хвилюванням він багато разів говорив: «Я бачив, як вогонь вилітає з дула». З того моменту прагнув віддячити за дароване життя; він постійно чув слова з молитви поляка: «І прости нам провини наші, як і ми їм прощаємо».

Вибач мені, дорогий Читачу, що пропущу розповіді Миколи, які стосуються найкривавіших і найжорстокіших подій, що охоплюють період із квітня 1943 р. до приходу совєтів у 1944 р. Якщо буде зацікавлення темою, то опишу ці історії. Зараз, однак, переходжу до січня 1944 р.

zahorujko

Микола Загоруйко із дружиною Катериною Осимівною Гречухою

Прихід совєтів у січні 1944 р. всіх українських жителів Острівків застав у чужих хатах. Їхні будинки спалили бандерівці під час вигнання із сіл поляків, адже побоювалися, що як поляки вернуться, то знищені села й колонії оживуть.

Разом із приходом совєтів розпочався новий етап історії. Бандерівці стали злочинцями, яких переслідувала радянська влада. Совєти були чудово поінформовані, хто є хто, кого треба арештувати, а хто захоче спокійно жити в Радянському Союзі. Списки вже з весни 1943 р. робили радянські партизани, за докладні звіти відповідали політруки при партизанських загонах. Однак головним джерелом інформації були троє місцевих жителів. Завдяки їм совєти арештували 29 бандерівців, але тим вдалося в Дубні вислизнути з їхніх рук. Одного з інформаторів бандерівці вбили, а інші втекли на фронт.

Бандерівці вбивали всіх, хто навіть найменшою мірою був проти них. Усі ці події впливали на погляди Миколи, він розказав багато жахливих історій, але це тема для окремої статті.

Щоби знайти й залякати потенційних донощиків, бандерівці вдавалися до провокацій. Вони переодягалися совєтами і вербували до співпраці. Тих, хто погодився, публічно вбивали. Совєти не марнували часу, робили так само: НКВСівці, переодягнені бандерівцями, заходили в гості, якщо їх приймали, то невдовзі господаря арештовували як пособника бандерівців.

Одного разу Миколу викликали до «старшого в лісі». Разом із ним прийшли ще кільканадцять хлопців, проте жоден із них не мав бажання служити, Микола теж. Його виправдав Іван Грищенко, розтлумачивши, що батько – каліка, хворий на тиф (помер у 1945 р.), та й бутель самогону був не останнім аргументом. Іван як активний бандерівець брав участь у багатьох операціях. Після однієї з них у ньому щось обірвалося: сказав, що більше не підтримуватиме бандерівців. Через кілька днів його вбили.

Сім’я Загоруйків у той час нічого не знала про долі Сергія (сина Петра) і його дружини, польки Ядвіги Мокшицької. Пізніше надійшла звістка, що їх обох убили.

Згодом до Рафалівки неочікувано повернулася потягом Броніслава, у дівоцтві Суліковська, дружина Петра Загоруйка, брата Миколи (де були її діти Петро й Маріанна, я не допитався). У липні 1943 р. вона втекла разом із поляками. Зраділий чоловік мав велику проблему, що з цим робити. Їхній батько Федір із цим питанням вирушив до «бандерівського начальника» у Степані (прізвища Микола Загоруйко не пам’ятав), там після довгих перемовин і обіцянок «начальник» милостиво дозволив польці жити з чоловіком. Але висунув вимогу: «Нехай баба не пхається до політики». Микола возом поїхав по неї на станцію. Жінка, смертельно перелякана, до кінця життя «не пхалася до політики».

Життя ішло, а роки минали швидко. В 1948 р. було прийняте рішення про відбудову Гути Степанської. Саме село, всупереч поширеним уявленням, було не спалене в липні 1943 р., а лише дощенту пограбоване. Бандерівці спалили його тільки тоді, коли після приходу совєтів його почали заселяти українці з Вербча і Кричильська. Раніше розібрали на цеглу двоповерхову сучасну школу.

Влада вирішила поселити тут людей з-під Березного, не пов’язаних із бандерівцями; так і зробила. Приїжджі будували хати, де хотіли, це тривало до заснування в 1951 р. радгоспу. Тоді окремі будівлі розбирали й наново зводили в центрі Гути.

Кожному селу потрібен був голова сільської ради, тоді на цю посаду призначили Миколу Загоруйка, який із 1955 р. жив із дружиною в Гуті. Радгосп почав обробляти довколишні поля, закинуті вже багато років. Селяни часто повідомляли про знайдені людські кістки. Від влади отримали розпорядження закопувати їх глибше, ніж орють плуги – тільки й усього.

Іван С. став бригадиром у сусідній Вирці. Відсутність руки, втраченої на війні, дозволила йому зайняти цю посаду, адже він не міг працювати фізично. Одного разу він зустрівся з Миколою на полях після спаленого Седлиська. Вони домовилися, що кістки треба збирати і вночі закопувати на кладовищі у Вирці. З того часу довірені люди всі останки зносили на цвинтар. Це було дуже ризиковане заняття, можна було додому якогось вечора й не повернутися.

Ось так коротко я описав останній акорд повоєнних спогадів Миколи Федоровича Загоруйка, справжнього українця, великого патріота, мого незабутнього друга. Господи, світи над його душею.

Grob Mikolaja Zahorujki 2016

Могила Миколи Загоруйка, 2016 р.

Януш ГОРОШКЕВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОСЬ УКРАЇНЕЦЬ МИКОЛА ЗАГОРУЙКО. ЧАСТИНА 1

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОСЬ УКРАЇНЕЦЬ МИКОЛА ЗАГОРУЙКО. ЧАСТИНА 2

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОСЬ УКРАЇНЕЦЬ МИКОЛА ЗАГОРУЙКО. ЧАСТИНА 3

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1