Статті

Коли ми прощалися у 2015 р., він, напевно, відчував, що це остання наша зустріч, я – також. Микола дуже змарнів за останній рік, голос його був утомлений. Він привів мене під яблуню, похилену до землі, зірвав кілька яблук і дав мені в дорогу. 

«Це ще польська яблуня», – зітхнув. Торкнувся рукою стовбура і погладив, дякуючи старенькій за врожай. Сказав тоді: «Лежу ночами, заснути не можу і так собі думаю: найгірше, що могло трапитися з Україною, – це бандерівці».

Я все думав, як розпочати цю довгу розповідь про мого друга. У 2008 р. сільський голова Гути Віктор Крот під час святкувань біля церкви вітав Миколу Загоруйка з 80-річчям. Тоді Микола Федорович шепнув мені на вухо: «80 років мені вже давно минуло. Мама записала як рік народження 1928-й, щоб мене на фронт не взяли». Тож розпочну з початку, як і годиться. Із дитячих років, тобто з польських часів, далі бандерівських і совєтських (чи радянських, як їх називав Микола). Цю частину присвячую його сестрі Ніні.

HUTA41 05

Микола Загоруйко і Щепан Горошкевич біля церкви в Гуті. 2008 р.

Багато речей я з ним не з’ясував, а прогалини помітив лише тоді, коли взявся писати. Микола дивився на події з перспективи десятиліть, затиралися в його пам’яті дати і прізвища, ці деталі були неважливими для вічності. Незчисленні розмови, які я провів із ним упродовж багатьох років, значно вплинули на моє сприйняття подій 1943 р. та самих українців, зокрема бандерівців. Весь час у його розповідях звучали прізвища Загоруйків, Грищенків і багатьох інших. Світ, який бачив і розумів Микола, – це, власне, ці люди, всі спогади, які залишилися після нього. Згадаю і я про цих людей, щоби зберегти їхні імена для нащадків.

Дід Миколи, Аврам, зі своїми дорослими синами прибув у наші гутянські сторони із Житомирщини наприкінці ХІХ ст. Він купив тут землю, яку продавав польський підприємець Ян Бльох після вирубки лісів. Так виникла колонія Острівки з хутором Ліски біля Вирки. Сини Федір, Павло, Петро та Іван створили тут сім’ї та збудували господарства. Тітка Текля залишилася на Житомирщині. Початок Першої світової війни перервав щасливі роки. Брати служили в 397-му піхотному полку 100-ї дивізії царської армії. Цей полк штурмував Костюхнівку, яку захищали Польські легіони Пілсудського. З війни не повернувся Іван, а утримання вдови Уляни та її чотирьох дітей лягло на плечі інших братів. Під Костюхнівкою загинув також Василь, син їхнього сусіда Семена Гречухи. Воєнні лихоліття не мали кінця, більшовики, що йшли на Варшаву, вербували у свої шереги тих, кого вдалося зловити. Так дійшов до Варшави батько Миколи, Федір. Разом із Червоною армією утікав, а додому вернувся через кілька місяців із простріленою стопою, рана гноїлася. Хоч був воєнним інвалідом, не отримував жодної пенсії, а працювати не міг. Тягар утримання сімох дітей ліг великою мірою на дружину Анастасію, у дівоцтві Сівченко. Ця практична і світла жінка швидко здобула визнання людей, стала відомою акушеркою. Зналася теж на травах, єдиних доступних тоді ліках.

HUTA41 00

Микола Загоруйко розповідає, а автор записує і нотує. Назбиралося багато матеріалів

Роки «за Польщі» Микола згадував як щасливі. Сім’я мала дуже гарні відносини з поляками, ті їх теж шанували, допомагали одні одним. Прихід совєтів у 1939 р. назавжди перекреслив усе добре, що вдалося досягнути. Іван Волошин, українець із Вирки (у Вирці були дві українські родини на 157 господарств), для совєтів уклав список за суспільними класами. Результатом цього стало розкуркулення маєтку Дембського, який нараховував 110 га і був власністю Ігнація Дембського, державного чиновника з Варшави; управляв ним його брат Фелікс.

Совєти на зборах у Вирці вирішили, що потрібно розділити майно і землі між бідотою, а вона дуже охоче на це пристала. Просто зі зборів мародери – як українці, так і поляки – кинулися ділити майно. Все це відбувалося на очах Миколи. Він чудово знав маєток, ходив заробляти туди у жнива і на викопування картоплі. Приходив із хлопцями колядувати, завжди тоді могли добре поїсти і пару грошів отримати. В очах Миколи, коли він про це розповідав, аж виднілися ті смачні тістечка.

Із розкуркулення найбільше закарбувалася в його пам’яті постать Фелікса Дембського біля ґанку – той стояв і дивився на грабунок. Побачивши одного старого українця, що ніс тумбочку, сказав до нього із жалем: «Василю, і ти сюди прийшов?» Той зупинився, не знаючи, що відказати. Потім залишив тумбочку і пішов мовчки. Тоді з’явився Броніслав Пьотровський (Пєтролай), який дещо запізнився, бо бігав за зброєю додому. Із радомським маузером у руці він став біля молотарки і дизельного двигуна. Пильнував їх і сказав, що вб’є кожного, хто наважиться підійти. Так він на прохання Фелікса Дембського врятував для нього комплект для обмолоту. Божевілля під час розкуркулення було таким великим, що мародери розібрали навіть кират і кожен забрав до себе додому по одній частині, якою ніколи не скористався: німецькі запчастини ні до чого не підходили.

Загоруйки не виявляли ентузіазму щодо нової влади, як це робили Грищенки – інша відома в Острівках родина. Не простягали теж руки по чуже. Фелікс Дембський міг розраховувати на порядних сусідів, адже часи ставали все важчими. А нещастя не оминали «пана». В 1940 р. сина Фелікса, Генрика, призвали до Червоної армії. Дружина Генрика, Францішка, в дівоцтві Яніцька, була вагітна. Невдовзі розпочалася війна 1941 р. Генрик пропав безвісти, як тисячі інших поляків і українців, що служили в Червоній армії.

Коли прийшли німці, Грищенки організували ходу з Острівків до Вирки, щоби привітати нових визволителів і нову владу. Юний Микола брав участь у цій ході – пішов із цікавості, побачити, що відбуватиметься. Його батько Федір не пішов, виправдовуючись каліцтвом. Так само учинив Степан Грищенко, який не поділяв радість своїх братів. Натомість обидва – і Федір Загоруйко, і Степан Грищенко – завбачливо пішли до лісу, аби сховати коней. Німці йшли зі сторони Великої Осниці. Їхні важкі гармати ледве пересувалися піщанистим ґрунтом. Щоби їх тягнути, потрібні були коні, тож їх забирали в місцевих жителів. Німці вибилися з графіка і ніде не затримувалися, тому хліб на рушнику не викликав у них зацікавленості. Мабуть, їм набридла церемонія, яка постійно повторювалася, адже вони проїхали вже багато українських сіл.

Вітаючи німців, українці тішилися обіцянками про Україну, а поляки – тим, що не поїдуть у Сибір. Одна з учительок-польок на хвилі радості сказала щось німецькому солдату, а після його відповіді почервоніла як буряк. Микола так і не дізнався, що той їй сказав, а це не давало йому спокою. Він тоді повернувся до Острівків, бо у Вирці нічого цікавого вже не відбувалося. Ті, хто вітав німців, у цей час втратили своїх коней, реквізованих німецькою армією, залишилися лише сховані в лісі. Це остудило їхню радість. Насправді німці сказали йти за конями, як ті втомляться, але йти не було кому, адже власників не було вдома – вони вітали німецьких окупантів у Вирці. Тоді німці широко використовували практику залишати втомлених коней, а взамін забирати в господарів інших або проводили тимчасову реквізицію, коли господар вирушав за своїми кіньми, як вони потомляться, і забирав їх назад.

Німці для утримання влади на місцях потребували союзників. Найкращими для них були українці. Вони ішли в шуцманшафт (допоміжна охоронна служба, – перекл.) із різних причин: одні – з ідейних, інші – через бажання самоствердитися і здобути владу. Іван Грищенко як ідейний націоналіст пішов у шуцмани в ім’я омріяної України. Однак як одні, так і другі поняття не мали, що незабаром вони стануть катами євреїв. Багато шуцманів не були природженими вбивцями, але ті часи зробили потворами більшість із них. Німці не довіряли місцевим, укріпляли їхні шереги добровольцями з Галичини.

Тож шуцмани наглядали за воєнним порядком і були посередниками у різних справах. Зазвичай вони займалися орендуванням євреїв зі степанського гетто. Процедура оренди полягали в тому, що вони забирали на замовлення, наприклад, кравця, шевця, столяра чи іншого ремісника, щоб той виконав для замовника роботу, а потім його відвозили назад. Шуцмани отримували за це якусь плату, охоронці гетто – теж, а єврей мій привезти їжу. Всі були задоволені.

Для ліквідації мережі гетто німці відібрали убивць-садистів. Вони знали, хто може байдуже вбивати тисячі людей. Німці спостерігали, а шуцмани вбивали. Проте Іван Грищенко, який був командиром поста у Вирці, не викликав довіри в німців. Він і двоє його підвладних залишилися на своєму посту. Івану пощастило, що його брати і сусіди Загоруйки мали критичні погляди на Голокост. Німці – свої, а брати – свої. «Будь людиною», – постійно чув від братів.

Однак доведені до відчаю євреї не чекали на ліквідацію гетто, а втікали і ховалися по селах. Приходили і до Загоруйків, які їх годували. Онисим Гречуха переховував разом із Володею Загоруйком, сином Івана, сім’ю з п’ятьох осіб. Євреї знали дружину Володі, бо вона в них служила, і звернулися до неї. У них був зроблений схрон у лісі, десь за 200 м від хат, де вони ховалися. Хтось доніс, тож за ними приїхали шуцмани зі Степані. Побили Володю, а той, коли зрозумів, що мусить зізнатися, показав місце криївки. Онисима не видав, усі болісні удари взяв на себе. Євреїв забрали в гетто.

Місцеві шуцмани отримали догану за погане виконання обов’язків. Будучи частиною конвеєра смерті, вони брали участь у вбивстві єврея, котрий переховувався в Анелі, вдови по Антонію Чарнецькому, в Раковій Шиї за Виркою. Єврея вбили шуцмани з Рафалівки. Вони вдовольнилися конфіскованим самогонним апаратом і вдову не покарали. Її сини, 10-річний Мирослав разом із 14-річним Станіславом, вивезли вбитого єврея санками до лісу, де його закопали.

Не самою лише війною жили люди. Восени 1942 р. син Петра Загоруйка, Сергій, одружився з полькою Ядвігою Мокшицькою з Вирки (я не запитав, де відбувся шлюб, скоріш за все в костелі). Гостювали родичі, сусіди і друзі, дві кімнати в хаті були повні гостей. Мокшицькі, Загоруйки, Вавжиновичі, Грищенки, Лущинські, Гречухи і Бужинські – нікому не заважало, що цей – поляк, а цей – українець. Їли, пили і слухали музик, які грали то українські, то польські мелодії. На мить забулися про війну. Весілля українця Сергія з полькою було останнім таким в історії вирчанської парафії. Цей союз закінчився трагічно, але ті, хто гуляв на весіллі, не знали, що їх невдовзі чекає.

Це було не перше мішане подружжя в сім’ї Загоруйків. Спочатку з полькою, Броніславою Суліковською, дочкою Марцелія з Вирки, одружився батьків брат Петро. Потім з Ніною, сестрою Миколи, дочкою Федора Загоруйка, одружився вдівець Ципріян Лущинський із Ляд біля Гути Степанської. Оминаючи хронологічну послідовність, перейду до їхньої долі. Кружляли плітки, що Ніна пішла заміж за статки, бо як інакше пояснити, що вродлива дівчина, хоч і не дуже молода, виходить за вдівця з дітьми? Однак їх поєднувала любов, що довело саме життя.

Із померлою дружиною Валерією Колодинською Ципріян Лущинський мав чотирьох синів. Велике господарство і діти вимагали господині та названої матері. Ніна всьому цьому відповідала. Своїх дітей вони не мали. Подружжя дожило спокійно до липня 1943 р. Старший син Ципріяна, Мечислав, був на роботах у Німеччині, а другий, Едвард, – у самообороні в Гуті. 16 липня, в день бандерівського нападу на Ляди, брати-близнюки, 14-річні Мар’ян і Чеслав, були вдома. Напад, попри неодноразові попередження з боку гутянської самооборони, став для жителів Ляд несподіванкою. В колонії раптом з’явилося багато озброєних сокирами і вилами українців. Лущинські в мороці ночі, який освітлювали відблиски пожеж, спостерігали, що відбувається. Втікати не мали можливості. По сусідству жила сестра Ципріяна, Павліна, з чоловіком Адамом Вишневським. Українці витягли Адама з дому, Павліна кинулася на рятунок. Її вдарили сокирою. Цілилися по голові, але схибили і відрубали їй руку. Водночас убили її чоловіка. А хату підпалили.

У цей час інші бандерівці вдерлися до хати Ніни і Ципріяна. Жінка, розуміючи, що не вбереже чоловіка, вирішила рятувати його синів. Бандерівцям сказала, що це її діти від українця з Вербча. Назвала прізвище вигаданого батька, відомого в усій околиці довоєнного торговця кіньми. Вони в це повірили. Ципріяна вдарили сокирою на очах дітей і дружини, він одразу ж упав, проте вижив.

Між гутянами кружляла брехлива плітка, що це жінка видала його на смерть. Говорили, що вона була дуже лихою до пасинків. Повертаю їй добре ім’я і пишу, як було насправді, щоб над нею не тяжіли такі звинувачення (спираюся також на розмови з родичами з боку Лущинських, Влощинських, Колодинських і Брусилів). Жінці невідомо як вдалося перевезти тяжко пораненого чоловіка і хлопців до Великого Вербча, рятуючи їхні життя і ризикуючи своїм. Це була велика самопожертва. Родичі та приязні українці, так само ризикуючи, їй допомагали. Ципріян так і не одужав, він дуже страждав від рани. Ніна, яка піклувалася про нього, небагато могла зробити – чоловік мучився і в безкраїх стражданнях помер у 1946 р.

Після приходу совєтів і смерті батька Мар’ян Лущинський сів на потяг на станції в Рафалівці, щоби поїхати до Польщі. Тоді його бачили востаннє і будь-який слід «по сей день» (так говорили про зниклих безвісти) по ньому пропав. Чеслав під зміненим прізвищем жив при добрій мачусі у відбудованій після війни Вирці, там створив сім’ю і помер. У душі завжди був поляком, сумував за своїми, а свої про нього не забули. Перед смертю він повернув собі батьківське прізвище Лущинський.

HUTA41 01

Вид на Острівки з боку Седлиська. Біля високих дерев була садиба Дембського

HUTA41 02

HUTA41 03

HUTA41 04

Острівки біля Вирки, 2018 р.

(Продовження буде).

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ОСЬ ПОЛЯК: ПАМ’ЯТІ ЄВГЕНІЯ-ВІТОЛЬДА НАУМОВИЧА З КОСТОПОЛЯ, ВОЛИНСЬКОГО СИРОТИ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1