Статті

За прекрасну Єлену, викрадену Парисом, билися древні ахейці з троянцями. Частину цієї історії описав Гомер в «Іліаді». Старі гутяни описували настільки ж славні історії, звісно, у масштабах сіл, що оточували Гуту.

Я слухав їх, а те, що запам’ятав, намагаюся записувати, щоби не згинуло в імлі забуття.

Почну зі схожої історії хлопців із Галинувки, Неруча і Тхорів, які побилися через таку ж прекрасну дівчину. На відміну від древніх греків, їх ділила менша відстань. Вони не мусили плисти через море, а мали лише пройти кільканадцять кілометрів через єврейську Осову, український Майдан-Липненський і польське Неруче, аби зустрітися в Галинувці.

Даніель Рафальський не мав спокою в любові, до його коханої Єлени безцеремонно залицявся Генрик Длугош. Напруження зростало, парубки гуртували своїх союзників для неминучого зіткнення. На танцях в колишньому Народному домі, тоді перейменованому на світлицю, дійшло до вибуху. Все відбувалося на сільській гулянці. Слово за словом і між парубками почалася бійка. Генрику негайно підсобив підготовлений до цього друг Юзеф Бодо – обидва били Даніеля. Їх у свою чергу у відповідь почали товкти прибічники Даніеля. Тоді для безпеки хтось розсудливий загасив обидві гасові лампи, які освітлювали приміщення. Якби їх розбили, неодмінно сталася б пожежа. У цілковитій темряві ніхто не знав, кого б’є і за що.

Усім уже було досить, бійка так само раптово як почалася, так і вщухла. Коли знову запалили лампи, перед присутніми постав вигляд бойовища – розбиті шибки, поламані лавки, розвалена кахляна грубка. Проте нікого сильно не побили. На відміну від гулянок в українських селах, забіяки не використовували ножів чи биківців – билися лише навкулачки. Такі були правила і всі їх дотримувалися. Биківці – це різноманітні нагайки. Найгіршими з них були канчуки з олов’яними кульками на кінцях, при ударі вони шматували тіло. Дівчата перев’язали рани, утішили постраждалих і запросили на наступну забаву. Потім супротивники разом мирно розійшлися по своїх селах. Здавалося, що зі справою покінчено.

Проте Даніель, не довго думаючи, пішов зі скаргою в радянську міліцію в Холоневичі, бо це було в 1940 р. Що його до цього спонукало, ніхто не знав. Навіть найбільш побитий Вацлав Весолий одразу на другий день змирився зі своїм головним болем і ні до кого не мав претензій. Він отримав випадковий удар по голові кахлем від грубки, яким хтось кинув у темряві. Полежав два тижні і все гарно загоїлося.

Совєти заарештували трьох призвідників: Генрика, Юзефа і Даніеля. Допитали молодиків і осудили. Даремними були благання, перепрошення, обіцянки виправитися і взаємні вибачення. У суду був один вердикт – Сибір для всіх. Як обґрунтування суд оголосив, що в Радянському Союзі немає ані бійок, ані псування державного майна. Нова влада всі недомагання лікувала Сибіром, ліків не шкодувала, аби тільки громадськість одужала. Страх перед засланням був усеохопним, а вивозили за будь-яке дрібне порушення.

Серед численних оповідей про заслання опишу одну. Історію трьох братів Давидовичів із Тхорів.

Huta38 4

Тут були Тхори

Huta38 6

Десь тут був центр Тхорів

Huta38 7

Між деревами я знайшов залишки цегляної кладки з підвалин будинків

Але спочатку повернуся до періоду перед самісінькою війною. На краю їхньої колонії стояли вбога хатина і кузня Мальчевського. Коваль жив бідно, роботи мав мало, бо конкурував із численними кузнями. Зерно бунту, кинуте на такий ґрунт, приносить щедрий урожай. Мальчевський прийняв під свій дах волоцюгу-комуніста Ковальчика і перебував під впливом його ідеології. Ймовірно, Ковальчик переховувався від поліції, що не перешкоджало йому агітувати проти санаційної влади, розхвалюючи радянський добробут. Він його не бачив, але хвалив. Невдовзі почалася війна і прийшли ті, в кого він вірив, зі своїм «добробутом».

Після лютневої депортації 1940 р. стало зрозуміло, що совєти будуть правити твердою рукою. Ковальчик відкрито з ними співпрацював. Однак політрук ставився до нього з певною недовірою і побоюваннями за свою посаду, на що, зокрема, мала вплив подія в поблизькому селі Вільче. Там під час зимових зборів у школі стався антирадянський інцидент. Політрук сидів біля грубки під дошкою, оперши голову на руки на столі. Після того, як він побував у гостях, в нього не було охоти агітувати. Він так сидів, а очі після випитого самогону самі закривалися, що викликало смішок в агітованих. Аж очі закрилися і присутні почули глибоке посопування. Тоді хтось крейдою на дошці написав: «Хай живе головнокомандувач Сікорський!» Політрук, прокинувшись, подивився на написане з жахом, стер напис і без жодного слова закінчив збори.

За два дні він несподівано увечері з’явився в довоєнного солтиса Владислава Блазняка. Сказав, що один українець із Майдана-Липненського заявив про інцидент із написом на окритому лихою славою Цуманському посту НКВС, оминувши не такий суворий у Холоневичах. Він підглядав за зборами через вікно. Політрук пояснив, що єдиним порятунком буде одноголосно заявляти, що такого не було, і навіть якщо будуть катувати, нікому не зізнаватися. Якщо хтось зізнається, то все село поїде в Сибір разом із ним.

Усі, хто був на зборах, зрозуміли ситуацію без зайвих пояснень. На допитах всі одноголосно стверджували, що про жоден напис нічого не знають. Тоді покликали того українця, що доніс. Багатогодинне слідство виявило невідповідність показів. Він раз говорив: «Хай живе головнокомандувач Сікорський!» Потім, під тиском і зі страху, казав уже: «Сікорський, головнокомандувач, нехай живе». Кожну годину допиту покази змінювалися. Це, а також доведене незнання ним польського письма в результаті призвели до звинувачення у фальшивому доносі на політрука й радянських громадян. Українець поїхав у Сибір, а учасники зборів із полегшенням зітхнули.

Політрук про це ніколи ні з ким не говорив. Проте попередив, щоб самогоном його більше не поїли, бо так і до нещастя недалеко. Максимум – приготувати разом із салом на виніс, щоб ніхто нічого не бачив. Та й до Цумані казав щось зібрати, бо в показах учасників зборів щось не сходилося, але там не вникали, не прискіпувалися.

Населення поволі підлаштовувалося до нової державної, громадської та економічної ситуації. Крадькома ходили до костелу, на ярмарок, а найчастіше дні й ночі проводили під кооперативом. Колишні магазини були перейменовані в кооперативні товариства. Вибору було мало, але там завжди можна було купити дешеву горілку, оселедці, сіль, інколи цукор і солодощі. До того ж обов’язково продавали дерев’яні розфарбовані ложки. За розподіленням були також тканини, черевики і навіть куфайки. Не було цього багато, але вистачило, щоб Ян Давидович допустив недостачу, за що теж поїхав у Сибір.

Багатогодинне очікування під кооперативом стало причиною нещасть родини Давидовичів. Троє братів, від природи дотепні й радісні, накликали на себе біду необачними висловлюваннями. Люди сходилися і, стоячи в черзі, сперечалися, говорили про політику, переповідали плітки й новини. Одні говорили, а інші слухали і потім доносили.

Коли прийшла черга Костянтина Суліковського, той купив тканину на піджак, але її було замало. Адам Давидович, якого розсмішила ситуація, сказав, одночасно насміхаючись із радянської торгової думки: «На рукави не вистачило, буде жилетка». Сміх був небезпечним для влади. Його брат Антоній Давидович іншого разу порадив селянину з Ожгового: «Заховай збіжжя в бочках, я так зробив, шукали й не знайшли». Третій із братів Діонізій Давидович зайшов задалеко. Побачивши в небі радянський літак, сказав: «Політають так із рік, максимум два, і буде кінець». Про що він думав і хто мав із ними покінчити, того вже не сказав.

Як про ці необачні вислови дізнався комуніст Ковальчик, ніхто не знав. Той, однак, намовив сільську бідноту написати доноси. Він переконав їх, що, як сім’ї працьовитих Давидовичів вивезуть у Сибір, то вони займуть їхні обійстя. Так із голоти вони мали стати панами на вибудуваних до війни багатих господарствах.

На Адама доніс Костянтин Суліковський, син Анджея. На Антонія донос написав Владислав Ковнацький, син Францішека, а на Діонізія доніс Павел Савицький, син Пьотра. Арешт відбувся 6 серпня 1940 р. Під хату Адама кінною підводою візник привіз молодого енкаведиста, разом із ним як провідник приїхав Владислав Ковнацький. Усе виглядало не страшно, енкаведист був ввічливим, зробив побіжний обшук, усе виглядало радше як пошук самогону в буфеті. Нарешті сказав: «Ви такі добрі, за що вам люди таке зло зробили?» І наказав збиратися. Дружина востаннє у житті приготувала Адамові харч у дорогу і вони спокійно поїхали до Антонія, а потім до Діонізія. Все виглядало так само. Ніхто не передчував, що з ними може статися щось погане. Енкаведист навіть не пильнував, чи вони сидять під час руху на підводі, а дрімав на соломі. Поїхали, як на коротку прогулянку, ніби за хвилину мали повернутися. Тхорів жоден із них більше не побачив.

Huta38 1

Яніна Давидович, дочка Адама. 1952 р.

Huta38 2

Мальвіна Савицька з Тхорів. Довоєнне фото

Huta38 3

Владислав Савицький із Тхорів. 1939 р.

Невдовзі сім’ям надійшли казенні повідомлення про судовий процес у Рівному. Жінки найняли балагулу (єврея-візника) з Осової та поїхали на суд. Він був короткий, у черзі стояли інші родини, які чекали на наступні засідання. Під час псевдопроцесу Павел Савицький хотів забрати назад свою заяву й не бажав давати покази. Прокурор сказав: якщо він не буде співпрацювати, то приєднається до осуджених. Той змушений був підтвердити подані раніше обинувачення.

Вирок винесли швидко: Адам отримав п’ять років, Антоній – сім, а Діонізій – вісім років виправно-трудового табору в Боровичах біля Ленінграда. Там вони працювали на будівництві електростанції на річці Мста. Через кілька місяців до сімей прийшли два листи від Адама. В них було всього кілька речень про те, що брати живі, здорові й до них добре ставляться. Просили надіслати посилки з їжею.

Правда стала відомою лише після війни. Брати тяжко працювали, голодували, довгий час ночували просто неба на морозі. Багато засланців померли, а за могили їм слугували ями без хрестів. Про це розповіли Антоній і Діонізій, яких звільнили за амністією 12 серпня 1941 р. Вони вступили до Армії Андерса. Адама з ними не було: той захворів на морозі й помер. Усе, що після нього залишилося, – це листи.

Сусіди-донощики були впевнені, що совєти прийдуть вночі й вивезуть сім’ї повністю, а про їхню підлість ніхто не дізнається. Так їх запевняв Ковальчик і так було під час лютневої депортації. Проте совєти родин не зачепили, а донощики мусили терпіти презирство від оточення.

Ковальчик утік із совєтами в 1941 р. і ніхто про нього вже не чув. Той, хто його прийняв, Мальчевський, пережив бандерівські напади із сином Антонієм (1929 р. н.). Проте його дружину (її імені ніхто не запам’ятав) і дочку Зосю (1937 р. н.) бандерівці вбили під час втечі до Гути Степанської. Донощик на Адама жив на Повернених землях по сусідству із вдовою, яка при кожній нагоді випоминала йому його підлість.

Під час втечі до Гути Степанської в липні 1943 р. сім’ям засланих допоміг українець із Тельчів (нині Маневицький район), який був у них наймитом-домівником. Наймит спакував вози й перегнав усіх корів, потім залишився з поляками під час нападу на Гуту і втік разом із гутянами до Німеччини. Після війни жив як поляк під іменем Якуб Давидович у селі біля Жагані. Його постійно страхала матір Ковнацького, яка говорила: «Сиди тихо, а то розповім, який ти поляк».

Huta38 5

Хрест у Тхорах

Huta38 8

На місці Тхорів ще залишилися старі груші

Huta38 9

За Польщі при дорозі садили тополі, вони повинні були затримувати іскри, що летіли зі стріх під час пожежі

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ

P. S.: Із великим сумом я сприйняв звістку про те, що 8 листопада 2020 р. у 96-річному віці померла Чеслава Пьонтковська, у дівоцтві Давидович, яка народилася в колонії Тхори на Волині (парафія Гута Степанська). Урну з прахом померлої поховали в родинному склепі на парафіяльному кладовищі в селі Новізна в Нижній Сілезії.

Kondolencje Dawidowicz

Чеслава до самої смерті мала блискучі пам’ять і розум. Під час багатогодинних розмов вона поділилася зі мною багатими спогадами про воєнні події. Статтю «Заслання в Сибір братів Давидовичів із Тхорів» я написав на основі її розповідей. Мені дуже не вистачатиме Чеслави. Їх, народжених на Волині, залишається щораз менше. Вічна їй пам’ять.

Януш ГОРОШКЕВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВИВЕЗЕННЯ ПОЛЯКІВ ЗА БУГ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: УБИВСТВО НІМЦЯ У ФОЛЬВАРКУ І СМЕРТЬ МАР’ЯНА ФЕЛІНСЬКОГО

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЖАЛЮГІДНІ ЖНИВА В САРНАХ І ДОРОГА ДО СМЕРТІ МАР’ЯНА ФЕЛІНСЬКОГО

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЄВРЕЇ – НАШІ СПОКОНВІЧНІ СУСІДИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: СУД НАД ЯДВІГОЮ ФЕЛІНСЬКОЮ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЛЮБОВНІ КЛОПОТИ У ФОЛЬВАРКУ БІЛЯ ОСТІВ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПОЛІЦІЯНТИ І ЗЛОЧИНЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОБОРОНА ГУТИ СТЕПАНСЬКОЇ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1