Статті

Відлуння підриву залізничного моста через Горинь у Городці провіщало, що незабаром прийдуть німці. Покинуті речі з радянських складів біля станції Тутовичі були як манна з неба.

Відважні встигли привезти багато ковдр, металевих ліжок, матраців, мішків з онучами. Кожен хапав те, що не встигли вивезти совєти.

Далі за здобиччю вирушили менш відважні, до них належав і Антоній Бжозовький, який поїхав возом із дочкою Ромуальдою, але знайшов лише пусті ящики від амуніції. Це все, що залишилося в радянських складах. А що мала принести нова влада, було невідомо.

Huta 34 11a

Huta 34 11b

Паспорт Антонія Бжозовського

Багато хто мав проблеми з радянськими законами, багато хто боявся вивезення до Сибіру. Ніхто не боявся приходу німців. Деякі господарі говорили, що принаймні буде порядок. Однак у чому саме це буде проявлятися, вони не пояснювали. Самі мали невдовзі побачити.

Huta 34 01

Фольварк, приблизно 1937 р. Зліва направо: Владислав Маркевич, Антоніна Очеретко, Нарциза Фелінська, дружина Броніслава Фелінського, і Геновефа Савицька

Huta 34 02a

Huta 34 02b

Владислав Жарчинський i Марцін Яницький із Фольварка. 1938 р.

Фронт пройшов швидко, війська пішли далі. Сабіна Джевецька і Мар’ян Фелінський, як за радянських часів, вирушили в Сарни, аби дізнатися, що можна там купити і продати. Швидко зорієнтувалися, що для них почалися «Жалюгідні жнива» (політолог Ян-Томаш Гросс через багато десятиліть назвав їх «Золотими жнивами», але це все-таки справа сприйняття). 5 вересня 1941 р. німці наказали створити в місті гетто. Євреї, позбавлені забезпечення, почали напів легально вибиратися до навколишніх сіл у пошуках харчів. Це тривало до 15 квітня 1942 р., тобто до моменту повного ізолювання гетто. З тих пір вони були приречені на голодну смерть.

Єдиним порятунком були доставки продуктів, які робили поляки й українці. Але як перші, так і другі самі мали не надто багато, адже черговий рік обов’язкових контингентів опустошив їхні комори. Ґрунти були хирляві, та й засновані колгоспи довершили занепад господарств. Отож, розпочався черговий етап контрабанди й торгівлі харчами з євреями. Люди робили це, однак, не з милосердя, а з бажання зиску або з необхідності. Голодні євреї тоді ще мали гроші та інші цінності на обмін. Багато хто з власників магазинчиків у 1939 р. приховав свої запаси і тепер обмінював їх на їжу. Такої нагоди Сабіна і Мар’ян пропустити не могли. Проте більшість євреїв майже нічого не мали, їм залишалося лише повільно помирати і чекати на смерть.

У Мар’яна все було готове до подальшого переправлення харчів до Сарн. Віз із подвійним дном – власність чоловіка Сабіни, Мечислава Джевецього, – стояв готовий до виїзду. Ще з радянських часів він був джерелом небідного життя. Багато разів вартові обшукували його на в’їзді й виїзді з міст, але, як на диво, нічого не знаходили. Тонко стругані дошки дозволили зробити сховок із подвійним дном. У ньому складали сало на п’ять пальців. Добре розрізане м’ясо з половини свині складалося у сховку як пазли. Зголоднілі євреї не мали можливості дотримуватися кошерності їжі.

Бізнес крутився чудово. Німецькі вартові на рогатках міста охоче приймали хабарі у вигляді свіжокопченої ковбаси й міцного самогону. За приманку слугував кошик із молоком і кільце ковбаси. Тож великих проблем із тим, щоб проїхати, не було. Про радянських партизанів тоді ще не було чутно, вартові ще не обнюхували приїжджих, чи ті випадково не спали біля партизанського вогнища.

Сабіна з Мар’яном переступали всі людські цінності та норми, обманювали голодних. Вона «славилася» тим, що м’яла зварену картоплю, а коли та вистигне, зверху обмазувала маслом і міняла її під виглядом масла. Серед чесних людей це викликало обурення й огиду. Адже багато хто через звичайну необхідність ішов продавати євреям їжу, тим самим рятуючи їх від смерті. Робили це через бідність, але, так би мовити, порядно. Вже кілька років не можна було придбати одяг і взуття. Тоді, наприклад, усі почали ходили в черевиках, підошви яких шевці робили з автомобільних покришок.

Велика кількість євреїв, замкнених у гетто, потребувала багато їжі. За кілька місяців розвинулася система бартерної торгівлі. Забезпечення працювало за дуже простим принципом: за поставлені продукти євреї давали коштовності, долари, золоті рублі, одяг, взуття, меблі і все те останнє, що ще мали. Із цим їхали до іншого посередника, який займався обміном речей із торговцями пшеницею з-під Олики. Кожен щось на тому мав. Проте правила поділу отриманого від євреїв добра і розрахунків були дуже заплутаними. Раніше паромник у Кричильську брав за переправу мірку жита, але як розрахуватися, платячи сорочкою? Він отримував сорочку, але мусив дати решту, тому віддавав дві хустки. Проте з кожним тижнем євреї мали все менше речей на обмін. Усе ставало жалюгідним, а не золотим.

Huta 34 08a

Huta 34 08b

Сарни. Десь тут, за польським цвинтарем, за розповідями свідків, стояли бараки

Гетто було недоступним для чужих, які хотіли торгувати. Біля огорожі не можна було затримуватися й навіть підходити до неї. Сторожили її шуцмани і єврейська поліція, а німці за цим наглядали. Жителі Сарн були посередникам в обміні, бо знали вартових, які, звісно, не без власної вигоди дозволяли торгувати. Одним із таких торгових посередників був Антон Гордієвський. До нього несли їжу, а взамін він давав одяг.

У той час сталося багато історій, про які варто згадати. Одну з них пережила кільканадцятирічна Валя Шумська, яку батьки відправляли на таку торгівлю. Вона входила в гетто, носила їжу євреям, син яких був вартовим і відкривав хвіртку, біля котрої стояв на варті. Сім’я була багатодітна, в будинку жило, а радше існувало, ще більше людей. Валя бачила, як вони страшенно голодують, співчувала їм, тому ходила до них, а не до посередника. Вони вже не мали що давати взамін. Їхній дім був пустий, без меблів і речей. Останній раз, коли Валя туди пішла, це ледь не скінчилося для неї смертю. Старий схудлий єврей хотів її вбити, аби з’їсти. Вона зрозуміла це з його поведінки. Його дружина зловила його за поли і тримала, а Валі наказала втікати й більше не приходити. Той не мав сил вирватися, тому дитина встигла втекти.

28 серпня 1942 р., коли почалося винищення тисяч євреїв у Сарнах, більшість із них вже не мала сил боротися за життя. Це була операція ліквідації майже всіх гетто. Сарненське містилося на так званій поліській стороні, тобто за коліями, справа від вулиці Широкої. Євреїв, яких мали знищити, спочатку відводили до огороджених колючим дротом бараків, за польський цвинтар. Там їх роздягали догола й лише тоді вони йшли на розстріл, в напрямку закинутого польового аеродрому.

Одна з великих груп, яку привели на роздягання перед смертю, втекла, прорвавши огорожу. У Сарнах почалося полювання на євреїв – вони не мали де сховатися, двері будинків були зачинені, за їх переховування німці вбивали. Втікачі, яким вдалося дістатися за місто, проходили через села, але в них не затримувалися. Та й ніхто не хотів, щоб вони залишилися. Вони самі розуміли, що безпечніше буде перебратися за Горинь, якомога далі від міста. Так аж до Седлиська біля Вирки дісталася одна єврейська сім’я. Прихистив їх Луціян Онуховський із дружиною Феліксою. Фелікса була з Темного, її дівоче прізвище – Копій; вона була сестрою Антоніни Фелінської, чоловік якої Станіслав викопав хреста і був вивезений у Сибір. У 2006 р. Фелікса і Луціян Онуховські отримали посмертно медаль Праведників народів світу.

Упродовж небагатьох днів майже всіх євреїв повбивали. Піщанисту дорогу, яка вела їх до ям смерті, обшукували місцеві жителі. Ідучи на смерть, євреї закопували в пісок або викидали на обочину останні коштовності, долари й золоті рублі. Пісок сотні разів просіювали граблями шукачі щастя. Сабіна знайшла справжні червоні коралі, а Крися Куніцька – скручені в трубочку долари.

Huta 34 09

Сарни. Місце страти та поховання євреїв

На військових складах тримали одяг, що залишився після вбитих. Люди могли прийти й вибрати собі шмаття і взуття, а потім платили. Для обраних, тих, хто співпрацював із німцями, був окремий склад із кращим одягом.

Так закінчилися ті «Жалюгідні жнива». Невдовзі, всього через пів року, бандерівці почали «Криваві жнива» вже серед поляків.

Попри все, кільканадцять утікачів з гетто переховувалися у Фольварку. Одним із них був довоєнний власник ресторану Йосько з дочкою Ханною і дружиною брата Естер. Він розповідав, що мав із собою обценьки для дроту і розтяв огорожу (інші євреї стверджували, що обценьки їм кинув німець-вартовий і відійшов, щоб вони могли втекти). Ще одним із тих, хто тут ховався, був Арон родом із Кричильська, якого звали Жовта борода. Коли той одного разу пішов до Янівки копати картоплю, вдаючи поляка, його зустрів там один німець. Солдат запитав: «Юде?» Арон заперечив, а німець ствердив: «Юде». І наказав утікати.

Йосько з дочкою і братовою ховався в Антонія Бжозовського, проте той, побоюючись Мар’яна Фелінського, їх відправив. Де вони ховалися, невідомо, але війну їм вдалося пережити. Багато євреїв ховалися в оборогах із сіном на лісових луках. Проте там вони були легкою здобиччю. Два кілограми солі – стільки вартувало життя єврея. Люди у Фольварку говорили з відразою про те, що Мар’ян Фелінський ходив і їх шукав.

Huta 34 10

Антоній Бжозовський, у котрого ховався Йосько з дочкою Ханною і братовою Естер

Єврей Генрик зі співмешканкою Лією, яка була вагітна, переховувалися в Марціна Фелінського, сина Яна і Марії Чарнецької (прошу не плутати з Мар’яном, який походив з Остів, у Фольварку жили 33 сім’ї Фелінських), у глухому хутірці за селом. Там вони прожили до середини травня 1943 р. Тоді, а це було вже після знищення Углів, невідомо звідки приїхали двоє німців на велосипедах і шуцман. Уже коли вони поїхали, в колонії говорили, що це дочки колоніста Вєпша з Янівки, які працювали в німців, донесли на них. Побачивши німців, євреї кинулися втікати. Німці стріляли і вбили Лію, яка відстала, а Генрик утік. Ті підійшли, оглянули труп, на її шиї висів медальйончик Божої Матері – так вона вдавала християнку. Потім негайно повернулися і зайнялися Марціном, який вперто твердив, що нічого не знає про тих, хто був у стодолі. Німець на очах дітей бив його по голові до втрати свідомості палицею зі свинцевим наконечником. Марцін вижив, але до кінця життя в нього боліла голова і він не міг виконувати тяжкої роботи.

Huta 34 07

Десь тут під лісом був дім Марціна Фелніського, побитого німцями

Після винищення євреїв німці вербували людей, щоб ті звозили вбитих у місті втікачів. Мар’ян Фелінський поїхав возити їхні трупи взамін за одяг. Його спільниця Сабіна, як тільки бандерівці почали вбивати поляків, зайняла в Сарнах гарний будинок по євреях. Обоє вони збирали багато одягу, тоді дуже цінного, як на обмін, так і для заспокоєння власної захланності. А захланність ця вела Мар’яна прямо до смерті. (Першу частину історій із Фольварка можна прочитати тут,  другу – тут. Продовження тут).

Huta 34 03

Фольварк. Дорога на Кричильськ

Huta 34 04

Huta 34 05

Фольварк. На перехресті біля хреста

Huta 34 06

Фольварк. Краєвид у напрямку Янівки

Януш ГОРОШКЕВИЧ

P. S. від автора: Я описав те, що розповіли мені наочні свідки. Це лише обмежений шпальтами газети невеликий фрагмент багатопланових розповідей.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЄВРЕЇ – НАШІ СПОКОНВІЧНІ СУСІДИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: СУД НАД ЯДВІГОЮ ФЕЛІНСЬКОЮ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЛЮБОВНІ КЛОПОТИ У ФОЛЬВАРКУ БІЛЯ ОСТІВ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПОЛІЦІЯНТИ І ЗЛОЧИНЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОБОРОНА ГУТИ СТЕПАНСЬКОЇ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: АЗОР – СОБАКА ПЬОТРА БЖОЗОВСЬКОГО ІЗ СЕДЛИСЬКА

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЕПІДЕМІЇ, ЩО СПУСТОШУВАЛИ ВОЛИНЬ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: КОВТУН У ВОЛОССІ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1