Головна

MW nr 22 25.11.2021

swinoujscie_a_21Чи можна протягом 3-ох годин дивитися і слухати політичний диспут по телебаченню?

 

Я робив це кілька днів тому в Луцьку, 220-тисячному українському місті, одразу за нашим кордоном, про яке, на відміну від часто згадуваного Львова, знаємо небагато.

Отож, потрапив я на дискурс „на живо” перед телекамерами вже після 22-ої. Перемикаючи в готельному номері телеканали, які так само, як і у нас, зяяли агресією нахабної реклами, раптом на фоні картинки, на якій виднівся розміщений густо і в червоній декорації студійний натовп, я прочитав: „Shuster-live”. Зграбний чоловічок з борідкою і в окулярах хвацько пересувається з мікрофоном, а запрошені гості говорять по черзі, спокійно, по-діловому: українською, російською. Розумію без проблем, бо ніхто тут нікого не перериває і не „влазить з копитами”, доки попередній не закінчить.  Йдеться про закордонну політику України. Учасники – депутати різних щаблів, багато елегантно одягнених, поголених молодих людей, жінки із зачісками. Ніяких кедів, джинсів і „розслабону”, який у нас із впертістю, що варта кращої справи, демонструє певна пані професор. Може так і по-провінційному, але я волію це, ніж непотріб із дводенною щетиною, який вдає із себе еліту.

Однак менше про картинку. Важливе те, що говорять. Дискусія стає щораз гострішою, ведучий теж зовсім не уникає власних коментарів, хоча й не зловживає своєю позицією в програмі. Такий собі активний модератор. Ми знаємо, що він сам думає на цю тему, але він нікому рота не закриває.

Розмова зосереджується на Лівії. Молодий пристойний депутат дуже різко критикує американсько-англійсько-французько-італійські дії. Говорить про Обаму, котрий давав надію, а тепер виступає як агресор, пригадується Ірак чи, навіть, В'єтнам. Відповіді також гострі. Україна – це сьогодні країна, немовби трьох суспільств: патріоти; ті, що розраховують на Захід, Євросоюз та НАТО; рішучі прихильники Москви. Під час програми проводиться вивчення громадської думки, а результат, принаймні для мене, дуже несподіваний: 80% говорить – „Не втручайтеся”, 16% вважає, що повинні допомогти Каддафі (!), і лише 4% – підтримує повстанців.

Луцьк широко розлігся. Чимало тут нових багатоповерхових мікрорайонів. Між ними я нарахував 4 церкви, серед яких одна потужна, як наш кафедральний собор. Але дороги в місті – не доведи Боже. Міністр Гарбарчик, якби його витрусило тут на дірах, міг би подумати: „ну, у мене краще”.

Найбільша черга перед польським консульством по візи – 30-40 осіб. А консульство гарне. Видно його здалека, бо стоїть на узвозі біля важливого перехрестя. Новий фасад пофарбований світлою фарбою та має скляні стіни. Добре. Гірше на пунктах перетину, де ті візи потрібно показати. Там скандально довгі черги вантажівок. У Дорогуську з польської сторони понад 10 кілометрів великих автомобілів і водії, які безнадійно нарікають і яких явно „мають десь” усілякі спілки транспортників, об'єднання перевізників (розмножилося їх), міністри та інші. Ці люди втрачають час, бензин. Компрометація Польщі та України. Телефоную з траси до таких відомих „автомобільних журналістів”, як Олєк Жизни, Влодек Зєнтарскі. На них виливаю гіркоту того, що побачив. Так, відомо віддавна, що так є. Були протести, страйки. Нічого не змінюється. Ми говоримо про це безперервно, результат – горох об стіну.

Просто в полі годинами стоять люди, чекають. Яка це співпраця? Які шанси на злагоджене проведення „Євро-2012”? Пункти перетину вже сьогодні заблоковані. Дороги – розриті. Чи року вистачить, щоб реалізувати зобов'язання? Поки побоювалися пана Платіні, що розсердиться і забере у нас право на проведення змагання, справа клеїлася. Проте зараз динамічної роботи на дорогах я не бачив. Адже і так від нас цього безпечно прийнятого подарунка уже не заберуть. Якось піде. Якось буде, як зазвичай: українці, поляки у цій справі мають схожу ментальність.

Ще один жалюгідний образ – це великі підприємства, які перетворюються на руїни. Пояснення знаємо. Проте прикро дивитися, як комбінати, виробничі цехи, що простягаються на сотні метрів, великі заводські об'єкти, де працювало по кілька тисяч людей, стоять сьогодні з вибитими вікнами і зяють безнадією. Адже вже багато років минає від часу революційних обіцянок. Символічним може бути те, що, наприклад, у приміщенні великого комбінату (головний виробничий цех протяжністю кількасот метрів), на якому виробляли колись синтетичні матеріали, сьогодні відкрито розважальний центр під назвою „Адреналін”! Журналіст, письменник Іван Корсак побудував тут картинг, майданчик для їзди на роликах. Діють тривимірні кінотеатри, кімната жахів, кав'ярні, ресторани, магазини зі спортивним одягом, а також озеро для рибалок, тир, у якому можна стріляти по щитах навіть з „Калашникова”.

Хоч Луцьк невеликий, мені сказали, що його розважальний центр найбільший на території України. Щодня його відвідує близько тисячі осіб. Якою ж є сьогоднішня Україна? Поділене суспільство, розчаровані люди, які не знають, в яку сторону піти. Колишній СРСР. Він ще відчувається. По дірявих дорогах їздять найновіші моделі автомобілів «Mercedes», «Toyota», «BMW». Проте десятки тисяч людей виїжджають «по хліб», між іншим, до Польщі. Що буде далі?

– Відкриється перед нами Євросоюз, росіяни заблокують наш експорт, – кажуть мені.

– На Майдані було весело і щасливо, але, його очільники, яких ми ідеалізували, посварилися і підвели народ, – чую я.

– Пішов би тоді з голими руками на танки, – говорить студент-інформатик, – а зараз ненавиджу і ту бабу, і того молюска.

Змінили назви вулиць. Залишилися – Шевченко і Леся Українка. Принаймні щось. У великих партійних спорудах, що будувалися з розкішшю і розмахом, по паркеті, який вже ледь тримається купи, пробігають студенти. Такі самі, як наші. Анітрохи не в шкільних фартушках чи формах. Всі тримають біля вуха мобільні телефони, всі мають мейли, всі розуміють польську. Сердечні. Якщо з'явишся навіть до обіду, не обійдеться без келиха (!) коньяку. І то висококласного. Тільки не почни виголошувати тости, бо муситимеш випити до дна.

Корупція. Самі це говорять. Всюдисуща корупція, яка позбавляє державу влади. І натовпи чиновників. З одного боку, десь тих людей потрібно увіпхнути. (Гляньмо, що у цій справі зробив у нас уряд Туска: розповідають казки про скорочення, а тим часом бюрократія ще більше розрослася). Польща-Україна, Україна-Польща. Тільки б до „Євро”, а потім? Хто б там журився, що буде потім. „Не втручатися”, – говорять учасники телевізійної дискусії у справі Лівії у редактора Шустера.

„Нехай у всьому світі війна, тільки б у нашому селі спокійно,” – це ми вже знаємо. Але чи у глобальному селі це взагалі можливо?

 

Стефан ТРУЩИНСЬКИЙ

 

P. S.: Автор є Генеральним секретарем Товариства польських журналістів, журналістом, репортером, публіцистом, кінодокументалістом. У доробку має телепередачі – великі трансляції, кілька десятків годинних інтерв'ю у прямому ефірі з найважливішими, найбільш відомими людьми у Польщі, репортажі і документальні фільми з кільканадцяти країн, кілька разів був військовим кореспондентом (у тому числі в Хорватії), протягом більше 30 років організовував експедиції і реалізовував фільми про підводний світ, в основному про уламки, які з часів Другої світової війни лежать на дні Балтики. Виступає на захист людей та їхніх прав.

Текст був опублікований 10.04.2011 р. на сайті Товариства польських журналістів у розділі „Фейлетони” (http://www.sdp.pl/trzy-lyki-lucka).

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1