Головна

MW nr 01 14.01.2021

Батьки, діди, родичі, сусіди… Ми зростали біля них, і здається, що добре їх знаємо. Та чи так це насправді?  Нам  відомо переважно те, що лишається у власній пам’яті, але ми не знаємо, що міститься в їхній. А саме вона поєднує нас із подіями роду і краю, що є частиною загальної історії. Відомі історичні факти через бачення окремої людини не лише викликають довіру, а й містять деталі, на які не вистачило місця в підручниках. Знайдемо їх у розповідях старших.

 

 

Усні оповідання збирають і нагромаджують спеціальні заклади – інститути національної пам’яті. Вони є об’єктом досліджень у навчальних закладах. Так, мовлення мешканців Волині вивчається під час практик та в ході виконання завдань студентами Волинського національного університету. Користуючись зібраннями кафедри польської філології, хочемо запропонувати Вам, шановні читачі, фрагменти із усних оповідань земляків, записаних студентами. Сьогодні це спогади мешканців с. Видричі Камінь-Каширського р-ну. Особливості говірок оповідачів збережено.

 

Село Видричі виникло у кінці ХVІІІ ст. Сюди після невдалого виступу проти панщини переселили мешканців сусіднього містечка Михнівка. Село належало магнатові Петрушевському, який після відміни кріпосного права продав його чиновнику-поляку Ковельського казначейства Степану Малюшкевичу. У 30-ті роки ХХ ст. Видричі були власністю його сина Олександра, дружина якого з дітьми мешкали у Варшаві, зрідка навідуючись на Волинь. У маєтку пана жили дворові робітники разом із сім’ями, яких селяни називали «двирняками».

 

Розповідає Какалюк Оксана Данилівна, 1930 р. н., освіта початкова, віросповідання православного: «[Пан був] нивиличкий, плотний такий. Маєток – куда! Доми панські, хліви скілько місця займали. Рвемо ми з матирою, бувало, щав’юх, мати показує: ото був панський хлів, там рвемо, бо щав’юх буйніший. А в ліси були такі дуби, що треба дві людини, щоб дуба обняти. Писля вийни все вирубали, засадили посадками. При совєтах у сороковому році повивозили лісників із жинками, із дітьми, що в хати було, те забрали, а їх вивезли. Двирняків ни вивезли, малися, але знову вийна то сюди, то туди ходила, то й ни повивозили».

 

Розповідає Кривош Михайло Данилович, 1927 р. н., освіта початкова, віросповідання православного: «Пан Алєксандир мав майонтка у Бузаках нидалеко од ріки при дорозі. Що мені найбільше нравилось, то що в силі завжди був порядок. Часто жандари приїжжали в сило, дивились, чи порядок скрізь. Якщо, допустім, сміття на вулиці чи зілля, бур’ян коло хати чи комин розваляний, то накладали штрап. Якщо хазяїн ни платив, то приїжджали закупники, судоісполнітєлі, описували майно і забирали. Тоді ни мона було тютюн садити, властям вигідно було, щоб у їх купляли, то тоже шукали скрізь. Навіть у хлівах мужики садили, то й то находили. Биз причини поліцаї до хати ніколи не зайдуть. З мужиками дружби ни водили. Щоб то випивали разом, як зараз буває, то ни дай Боже. Був поляк, який ухажував за дорогою. Люди робили шарварок п’ять-шість день у рік при дорозі, тоїсть римонтували дорогу. Дорога була ґрунтова, а з обох боків – канави, через них мостики, за ними мали добре дивитися. Староста з воєводства мав машину, часто проїжджав силом, то ми малі ще бігали нюхати сліда, як пахло бєнзіною».

 

- А як пан ставився до селян? Чи вони виступали коли проти нього?

- «Нє. Жили хорошо, пан давав дрова, землю, сінокос, всі були довольні. То ж багато людей були бизземельні, ни мали, за що жити. З Михновки, як розігнали людей, то землі ни дали, всі робили у пана, а вин і платив за роботу, бувало, зимлею. Техніки в пана ни було, тилько хороші корови, коні. На полях сіяли те, що й люди. Врожаї слабенькі, збіжжя ріденьке, слабке. Робили важко, коровами навіть орали і сіяли, жали сирпами. Кінних жниварок чи молотарок ни було. Дуже важко було сіно збирати, по коліна у воді бовталися, бо то вже, як совєти прийшли, то осушили, а то ж кругом вода була. Ми рибу по багнах в ровах ловили, сушили. А муки як то трудно було на жорнах намолоти. Найлуччий гостинець нам малим був, коли батьки з Каминя з ярмарку в читвер привозили хліб з бумажками приліпленими. Але хоч ни пили так, як зараз. Христини обходились одною бутилкою. Були лісники, вони жили при дворі у пана, управляющий. Повиїжжали у сороковому році. Сини забирали і пана, а вин зостався. Певно, вин був ни поляк. Коли прийшли руські, то в 10 раз було гірше, як за Польши. Майонтка спалили. Сад у Бузаках був хороший, панський, то зразу тракторами «Універсалами» покорчували. І в людей рубали садки, забирали клуні, заставляли шкури із свиней здавати. Людей гнали босих до контори писати заяви до колхозу. У пана був жонця – управляющий з українців, Балац на прізвисько. Хитрий був, добре поживився у пана. Як прийшли совєти, майонток розгромили, все його добро забрали. От пан Лєксандир і звирнувся до його. Ни прийняв. Доживав віку старий пан у свого наймита, чи то конюха, чи й свинопаса. Сорочуком його кликали. Ни раз ми бачили пана, як ходив по полях і збирав чипириці (печериці – ред.). Невисокий, у широких білих штанах. Ото й жив вин у того Сорочука до смерті, а вмер десь зразу посля вийни у сорок шостому чи сорок сьомому році. Так от, як вмирав, то прибіг і той жонця Балац. Пан каже до Сорочука: «Чим же мені тобі віддячити? Візьми мого капелюха», – а вин завжди ходив у капелюсі, не знімав його ніколи. Сорочук і каже: «А нащо ж вин мені, чи я в йому ходитиму?». А Балац: «Дайте мені», – і за капелюха хвать та й з хати. Казали потом, що в тому капелюсі золото зашите було».

 

Розповідає Питель Андрій Трохимович, 1930 р.н., освіта початкова, віросповідання православного: «Пан на косовиці дивився ни на тих, хто як-небудь перщий, а на тих, хто лучче. Люди кіньми і биками греблю вивизли в Бузаках од ріки, щоб сінокос ни затоплювало. Доси та гребля є, бо на совисть зробляна. Молодим землю давали за роботу. В кого свеї зимлі було по 18-20 гиктарув, то на пана ни робили. Поляків було мніго на Майдані, коло Карпиловки. Їх побили багато у вийну. Є братська могила. Я там був на квартирі, ліс трилювали – витягали з ділянок. Хазяйка сховала дівчину-польку. А в її був син Андрій, то потом вони ожинились і в Польщу виїхали, вона його забрала. Била поляків, то певно партізанка, бандеровці їх ни били. Років до восьми назад багато їздило дорогою поляків, певно туди. І на могилки до нашого пана, кажуть, з Польши приїжжали, вин у Михновці похаваний».

 

Розмовляв О. Денисюк
FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1