Network of People

n34dpuduДмитро Іванов представляє компанію „Батискаф”, яка разом зі Студією «Бо» є засновником та ініціатором Першого польсько-українського мандрівного кінофестивалю «Бо!». З ним, як з виконавчим  директором фестивалю з української сторони, ми розмовляли про витоки, сутність, плюси та мінуси цього мистецького заходу.

– Коли з'явилося розуміння того, що щось подібне варто зробити?

Рік тому ми зустрілися з Анджеєм Кемпіньським на Днях української культури у Жешові. Зайшла мова про те, що фактично немає співпраці між українськими та польськими кінематографістами, тож виникла  ідея такого фестивалю. Поруч з нами стояв тодішній заступник міського голови Луцька Анатолій Пархом'юк, котрий запропонував провести його у Луцьку. Після цього ми почали підготовку фестивалю. Невелике фінансування заходу зробив Польський інститут кінематографічного мистецтва та підтримала міська рада Луцька.

– Яким є стан фінансування з української сторони таких ініціатив. Чому так відбувається? Через нерозуміння, відсутність грошей, відсутність традиції співпраці чи, може, це протидія?

Я маю досвід організації кінофестивалів і досвід спілкування з державними органами задля отримання коштів на мистецькі проекти і добре знаю, що мати справу з державою у цій сфері складно.

– Халпахчі таке фінансування має? (Андрій Халпахчі – директор міжнародного кінофестивалю «Молодість», – ред.)

Він хоч і є людиною знаною та досвідченою, проте отримує державне фінансування нерегулярно, невчасно і не в такому обсязі, в якому треба. А ми, оскільки робимо це вперше, розуміємо, що не варто просити державу про гроші, не маючи за спиною нічого. Ми, організатори, склали невеличкий бюджет, відірвали кошти від виробництва наших фільмів, щоб не просити державу. Щоправда ми звернулися до Державного агентства з питань кіно Міністерства культури за консультацією і отримали відповідь, що Держкіно зацікавлене підтримати такий фестиваль, але не може цього зробити буквально зараз. Маю віддати належне Катерині Копиловій, голові Держкіно, котра зацікавилася, зокрема, тим, щоб просувати українське кіно у Польщу. В наступному році ми плануємо представити українське кіно у Польщі за українські гроші.

– У яких містах плануєте зробити покази?

Ми ще не плануємо конкретно, але точно не обійдеться без того, щоб поїхати до міста, де ця ідея зародилася, тобто до Жешова. Була думка, щоб зробити також імпрезу у Вроцлаві, можливо, також у фестивальній столиці Польщі – Казімежі Дольному.

– Яким є досвід цього, першого, фестивалю, якими є його плюси та мінуси?

Недостатня кількість глядачів...

– Чому так склалося, на Твою думку?

З однієї сторони, недостатня кількість інформації. Але з'ясування недоліків – це окрема робота для нашої команди. Є також певна проблема тут, у Луцьку, з якою я зіткнувся. Наприклад, на один із показів, на мою думку, повинно було прийти багато глядачів. Мова йде про футбольних вболівальників та фільм «Кіболь», який розповідає про польських фанів. Проте ті, хто прийшов до «Променя», побачили, що вартість входу на показ – 15 гривень. Їх це зупинило. Це приклад того, що навіть, коли інформація спрацювала, люди не захотіли платити гроші.

– Можливо, під час таких перших фестивалів, промоційних, вхід має бути безкоштовним?

Ми з вами стоїмо зараз перед Палацом культури, де відбувався концерт симфонічної музики чудового виконавця з Іспанії та місцевого симфонічного оркестру. Квитки коштували 40-50 гривень і зала була заповнена. Ми не займаємося благодійністю, але й не збираємося на цьому заробляти. Якщо для людей якась мистецька річ цікава, вони повинні розуміти, що ця річ має певну собівартість і вони повинні зробити крок назустріч.

– Ідеться про відсутність культури, розуміння...

Все разом. Ми у Києві це вже пережили.

– Яка мета фестивалю?

Ми маємо дві мети. Перша – познайомити дві глядацькі аудиторії, польську та українську, з фільмами своїх країн, оскільки ми один про одного у цій сфері нічого не знаємо. Польське кіно – це майже 30 повнометражних ігрових картин щороку, які отримують міжнародні нагороди, отримують максимум уваги від польського глядача. Одну з картин, представлених на фестивалі, „Дівочі обітниці”, у Польщі переглянув один мільйон глядачів. Ця цифра для українського кіно в Україні залишається нереальною, стільки глядачів приходить у нас на голлівудські блокбастери.

Друга мета – створити можливості для руху назустріч кінематографістам. Має бути копродукція – спільне виробництво фільмів. Переважна кількість польських фільмів створена у копродукції не тому, що грошей не вистачає, а через те, що спільне виробництво дає можливість збільшити аудиторію.

– Можливо, не потрібно представляти фільми широкій аудиторії, а робити таким чином: для підготовленої аудиторії, наприклад, студентської молоді, давати документальні фільми, художні фільми вибрати такі, які є цікавими для всіх...

Все правильно. Ми маємо це врахувати. У нас було три майданчики, де фільми демонструвалися за принципом зручності показу. Звичайно, потрібна промокампанія. Навіть на зустрічі з Олесем Саніним ми говорили про те, що добре було б зробити кіноклуб, який, виявляється, вже у Луцьку існував. Інформація могла б іти через членів такого клубу.

– Які враження від фестивалю?

Ми отримали досвід і максимальне задоволення від спілкування з людьми. Люди були приємні та гостинні.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК
FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1