Статті

Один із близьких моєму серцю батюшок розповів мені цікаву історію, яка сталася насправді. А було це так.

Після нетривалої переписки приїхав до нього поляк із Канади, який колись жив неподалік Гути Степанської. Чоловік хотів перед смертю побачити місце свого дитинства. Дорогою розповідав, як виглядала його батьківська хата. Підвішена стара хвіртка, колодязь, біля неї корито, в хаті велика піч, а біля неї лавка, на якій завжди сидів дідусь. Їхали і їхали, аж добралися. Довоєнні ями на дорозі перетворилися на «вовчі ями» в асфальті. Ліси – ті ж, луки й поля – теж. Все безпомилково впізнавав, кожен поворот. Казав, де звернути і де стати. О диво – стоїть дім, неспалений, а за ним стодола – та ж сама! Стара хвіртка – ніби теж. Увійшли на подвір’я, побачили колодязь і корито. Зайшли до хати – а в ній велика піч і дідусь сидить на лавці. Коли поверталися, гість сказав: «Дякую Тобі, Господи Боже, що ти мене звідти забрав, бо я на тій лавці до смерті просидів би».

Коли батюшка закінчив розповідь, я розказав йому свою історію. Якось написав мені внук господаря з Вирки. У листі він розповідав про велике й багате господарство свого діда, нові будівлі, гарних коней і бричку. Зацікавлений, я запитав Владиславу Онуховську, 1925 р. н., нині вже покійну: «Яке то було господарство, бо я чув, що дуже багате?» «Та там коза солому зі стріхи навесні їла, бо не мали що їй дати», – відповіла.

Неврожайна земля, відстале рільництво, віддаленість від міст були причиною масових злиднів. Земля на півночі Волині давала жалюгідний урожай. Безплідна «попелиця» – це слово часто вживали для опису полів. На ній нічого не родило. Тільки розведення худоби на випасах давало хоч який-небудь дохід, але й паші теж бракувало. Якщо хтось вигодував свиню чи мав зайве молоко, то не було кому продати. Перш ніж купити теля, єврей приходив сім разів його оглядати, аж господар, примушений обставинами, знижував ціну. Відновлена Польща боролася з відсталістю й могла розраховувати лише на власні сили. Доки не відкрили кар’єр у Яновій Долині, доки не запустили млини, пилорами, сільські молочарні, санаторій «Солоне болото», пошту, школу, магазини тощо, життя не пропонувало нічого, лише одні злидні.

Ознаки нестачі відчувалися вже перед Різдвом. Бідняки, які раніше працювали в заможніших господарів, проїдали зароблене. Ще до сходу сонця в період Коляди діти вирушали по хатах, щоби колядками заробити кілька грошів. Багато хто з них мусив швиденько повертатися додому, аби мама зібрані ними грошенята могла дати колядникам, які прийшли до них.

Huta 20 02

Діти з Волині. Довоєнне фото

Волинський народ, який жив у великій побожності, приймав теж із належним пошануванням ксьондза з колядою. Це була ціла церемонія, і вже тоді було видно, в кого багатство, а в кого злидні. Під дім заїжджали сані: на одних – ксьондз із міністрантами, а на наступних – костельний староста, який збирав пожертву. Традиційно давали жито, староста, рахуючи гарнці (3,3 л), записував пожертви. Так, як у крамниці, щоби приховати нестачу грошей, зверталися до крамаря зі словами: «Прошу чверть фунта цукру» (це звучало краще, ніж 100 грамів), так і пожертвуване збіжжя рахували половиною четверика (4 гарнці) або половиною восьмерика (16 гарнців). Частенько ксьондз наказував, щоби господарю, до якого він прийшов, залишили четверик збіжжя. Це не провіщало нічого хорошого, а до кінця зими було ще довго.

Весна, яка приходила через кілька місяців, несла надію, проте радість остуджували підтоплення. Не можна були нікуди добратися: на гутянських рівнинах розливалося море води, яку не могла поглинути замерзла земля. Це тривало тижнями.

Huta 20 01

Весна на полях. Фото авторові надав Фелікс Трусевич

Як одноголосно оцінюють очевидці, принаймні кожне п’яте господарство бідувало. У травні, як правило, їм починало не вистачати збіжжя на хліб. Для корів теж бракувало корму, тож у лісі ламали грабові гілки й годували молодими листками голодних тварин. Доходило до крадіжок зерна з комор, в околицях траплялися підкопи під фундамент. Собак із-під будок закривали сторожувати в коморах.

Починалося паломництво голодних за їжею. Спочатку невідомо звідки приходили жебраки, вони отримували шматок хліба, чашку молока або дуже тонесеньку смужечку сала. Це було все, на що вони могли розраховувати. Відпочивали і йшли далі. Клунок на ціпку, що висів за плечами, ніколи не бував повним, подерті собаками штани довершували картину злиднів. Потім із тих верств населення, що терпіли нестатки, на жебри вирушали місцеві вдови. Їхнім майном були гурт дітей, борг у єврея і секвестр на шиї. Вдовам бракувало всього, але вони просили максимум зерно на відробіток. Господарі не відмовляли: знали, що матимуть дешеву робочу силу на цей рік і наступний. Короткострокові сусідські позики були на порядку денному: жінки позичали хліб і продукти на обід, а чоловіки – решту. Жінки ніколи не позичали грошей: їм це навіть не прийшло би до голови, так само, як позичити коня для роботи чи пилку, аби піти в ліс. Проте цілком бідному позичати не хотіли, бо з чого ж віддаватиме? Кожен бідняк рятувався як міг: щоби постелити під худобою, стягували солому з будівель, починаючи розбирати дахи від прибудов. Дітей посилали до сусідів за жаром із пічки, щоби розпалити під плитою.

До Давидовичів із Тхорів приходив «на жебри» син сусідки Ядвіги Цибульської, Франек. Говорив: «Цьотко, мама просила розсолу від огірків». Дружина Давидовича докладала огірок, навіть два. Завтра він піде до другої «цьотки», а післязавтра прийде за капустою: «Якщо у Вас, цьотко, лишається, то мама капусти просить, і, якщо маєте, ложку масла, дайте до засмажки, і трошки муки». Коли надходила пора, то йшли всією сім’єю помагати в поле, відробляти розсіл і капусту.

Ядвіга була вдовою Брусила. На спільному сільському вигоні, де пасли корів, вони збудували собі буду, навіть не хату. Ядвіга мала братів Зигмунта й Анджея, але вони теж були бідні, не могли нічим їй допомогти. Коли йшла по людях помагати копати картоплю, вони приймали її в допомогу з жалощів. Як заробіток отримувала картоплю, яку не мала де тримати, тож складала її під ліжком. Після смерті чоловіка вийшла за Цибульського, а, може, вони й не мали шлюбу, однак точно мали дочку Розалію. При їхній буді не було навіть кози.

Huta 20 03

Хутір на Волині. Фото С. Матушевського

У Тхорах ще у 20-х рр. ХХ ст. була остання курна хата. Вона належала вдові Францішці Ковнацькій і вісьмом її дітям. Багаття всередині хати, яке горіло в кострищі, заміняло плиту для приготування їжі та піч для опалення. Всюди було повно чорної сажі, а всередині пахло, як у коптильні. Сину Кароля Давидовича Діонізію подобалася дочка вдови Фелікса, вони таємно зустрічалися. Його мати Петронеля навіть думати не хотіла про невістку з такої бідної сім’ї. Їй здавалося, що вона вибила цю любов Діонізію з голови. Той, однак, не слухав матері і заліз із дівчиною на горище, повне сажі, під стріхою. Одного недільного ранку всіх розбудив крик матері: «Духу пресвятий, Боже, де це тебе носило?» Домашні, зірвавшись із ліжок, побачили чорного чорта в білих подушках. Діонізій після побачення тихенько прослизнув у ліжко, чорний від сажі. Любов закінчилася негайно і без розмов. Ковнацькі зрештою збудували піч із комином, але хата не змінила форми, а життя небагато чим різнилося від попереднього. Коли прийшли совєти, брат Фелікси, Владислав, доніс на Діонізія, сказав, що він насміхався з радянської влади, і того засудили до восьми років заслання.

Люди всіма способами прагнули покращити своє існування й побут. Поволі найчорніші злидні відступали. З’явилися перші доми, покриті гонтом і бляхою, все частіше господарі на недільні богослужіння приїжджали колясками, навіть бричками, одягнені в костюми, а їхні жінки – у модні сукні. Вони випереджали тих, хто босоніж ішов на месу, а біля криниці Костянтина Скшибальского мили ноги і вдягали черевики перед тим, як увійти до костелу.

Згаданий на початку внук розмовляв зі своїм дідом. Я теж запитав свого тата Щепана, як виглядав костел у Гуті Степанській, а він мені відповів: «Не пам’ятаю, я був у ньому лише один раз, бо в мене не було черевиків до костелу». Дідусь не належав до бідних господарів, то як тоді жили бідняки?

Huta 20 04

Тут колись було село Седлисько

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ШКІЛЬНИЙ БАЛ У ВИРЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЮДЕЙСЬКА РЕЛІГІЯ СПОВНЕНА ТАЄМНИЦЬ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПРÓКЛЯТА ГУРАЛЬНЯ В ГОРОДЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОБУРКИ ТРУСЕВИЧІВСЬКІ У ГМІНІ КОЛКИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПІСНЯ ПРО ХЕЛЕНУ ПРЕКРАСНУ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ГАЙОВИЙ І КОХАНКА

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЦИГАНИ І ВЕЛИКА ГУЛЯНКА В ГУТІ СТЕПАНСЬКІЙ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ГРАФ ВОРЦЕЛЬ – ВЛАСНИК СТЕПАНІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЄВРЕЇ – НАШІ СПОКОНВІЧНІ СУСІДИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВІЙНА З БІЛЬШОВИКАМИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: КОСТЕЛ У КАЗИМИРЦІ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1