lenin

Ще зовсім недавно в Україні переважали ідеї єврооптимізму. Проте останнім часом вони все більше наповнюються песимізмом. «Невже усе так погано?» – запитаєте. «Не все, але багато що вже змінюється не в кращий бік» – змушений констатувати, щоправда із наївною ноткою надії у голосі на краще.

Україна вже вкотре за сотні років стає буферним регіоном між прогресивним Заходом та консервативним Сходом. Європа – це живий організм. Якась його частинка міцніша, дихає на повні груди здоров’ям, інша ж – слабша, прив’яла і повинна окріпнути, вилікуватися від згубної хвороби комуністичного тоталітаризму. І неодмінно це зробить. Питання в часі – інкубаційний період у кожної хвороби різний. Головне – визначити симптоми, поставити діагноз, а далі – справа за лікарями. Добре, якщо професіоналами.

Роль кордону поміж двома потужними силами, яку перманентно відіграє Україна, незавидна і приречена на постійне маневрування. Шкода. Адже ледве не по синій ниточці Дніпра проходить поділ України на протиборні, діаметрально протилежні настрої населення. Ці настрої все більше розпалюють заклики різних політичних сил. Нині все помітніша величезна загроза інтересам державним, національним, культурним… Постійне наступання України на ті самі “історичні граблі” використовує сусідня імперіально запрограмована російська держава для утримання України у сфері свого впливу.

Сьогодні, як і сотні років тому, федеративна Росія проводить свій вже перевірений історією прийом у вигляді імплантації слов’янофільства, щоправда з вуст нинішніх реалізаторів цього руху термін не називається вголос, проте чітко помітний на практиці, у кожній заяві лідерів Кремля, кожному економічному чи псевдокультурному кроці у бік України.

Слов’янофільство, панславізм, неославізм, євразійство полягає у державному та національному централізмові, який розміщуватиметься у Москві. Росія вже давно відібрала собі першість (не за віком, а за масою і силою) у змаганні номінуватися – «старший». Тож саме ця держава претендує стати на чолі задля можливості керувати усіма слов’янами. Панславістська ідея півтора століття тому уже практично мала успіх у контролюванні західних слов’ян. Так, Польща взагалі не називалася державою серед слов’янофілів, стаючи звичайною «Прівіслєнской» областю  Росії. А про Україну навіть і говорити не доводиться. Подібну ситуацію хотіли втілити стосовно чехів і словаків, таким самим чином відбираючи у них державність. Не вдалося. Вплив Росії на Балканах вже зовсім недавно призвів до страшного кровопролиття, коли «великий брат» за будь яку ціну намагався втримати на троні Слободана Мілошевича. Механізм підкорення слов’янської держави до болю простий і перевірений – мізерні економічні поступки із моментальними впливами в усіх галузях суспільного життя нового «побратима». Нині – це економіка, енергетика, культура і, звичайно, єдина неподільна православна церква. До чого призводять такі «благодіяння» із боку Москви – Білорусь цьому живий приклад.

Російський натиск усе щільнішим зашморгом лягає на шию українського середньостатистичного українця – а таких у сьогоднішній країні більшість. Саме на такого громадянина України скероване інформаційно-політичне зомбування. «Навіщо нам єдина мова? Навіщо незалежна церква? Навіщо свобода без ковбаси? Об’єднаймося із сильним сусідом, бо він наш «брат» і він нас врятує, бо більш нема кому!»

Прикрашена золотава помпезність та показове братерство «до гробу» ми вже сьорбали із надщерблених убогих мисок дідівськими дубовими ложками та довго смакували на гулагівських нарах. Невже прокинулася ностальгія?

Віктор Яручик

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Конкурси, фестивалі, заходи

 

gaude2017

 

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1