Головна

MW nr 17 12.09.2019

Untitled

Адріан Ковальчук – людина незвичайної долі. Син петлюрівського капітана, польський харцер, радянський солдат, представник родини, яка була вивезена у Сибір, Старійшина Козацького Стрілецького Братства, поділився з нами спогадами про своє життя.

 

Яке Різдво запам'яталося Вам найбільше?

Найбільше я запам'ятав Різдво, коли мені було 8 чи 9 років. Тато переодягнувся у Святого Миколая і я його не впізнав. Це було перше дитяче потрясіння – на порозі стоїть Святий Миколай і питає: „Тут такий-то живе?” Мама каже: „Тут”. А він: „Ану, ходи-но сюди. Кажуть, що ти погано пишеш. Я тобі попишу”. Не пам'ятаю, що я казав, але подарунків було багато. Вся сім'я була тоді разом. Після того свята я завжди пам'ятав, що мені треба почерк виправити.

А того Святого Миколая Ви тоді не впізнали?

Я не впізнав. Він віддав мені подарунки і пішов з мішком до інших дітей. Але якось весною біля хати я знайшов палку – ту, з якою він приходив. Біжу з тією палкою до мами, питаюся: „Що то? Святий Миколай забув?” Мама засміялася і сказала, що то був тато переодягнений. Але враження, що приходив саме Святий Миколай, залишилося.

Чи був у Вашому селі костел?

Ні, не було, але нас возили на екскурсію до костелу у Млинові. Тоді я вперше у житті почув орган. Для мене він був чимось надзвичайним. Уже при „совєтах” я бував у відрядженнях і заходив до різних костелів, але те враження величності костелу залишилося саме від перших відвідин.

Які тоді були стосунки між поляками та українцями? Як Ви пам'ятаєте це?

Я ходив до польської „повшехної” школи. Ми мали Закон Божий, який вели по черзі – православний священник і ксьондз. У селі поруч жили чехи, поляки й українці. З того, що пам'ятаю, то у нас ніколи не було конфліктів ні серед дітей, ні серед дорослих. І я не чув, щоб тато вдома щось казав. Я ніколи не чув поганого слова від тата, не кажу вже про маму, бо мама була більш побожною.

Untitled-1

Мені моя бабця розповідала: коли розпочиналося католицьке Різдво, то українці переставали працювати, а потім ніхто не працював, як починалося православне Різдво.

То правда, я це пам'ятаю, але тоді ж і робіт ніяких господарських не було, все було на зиму заготовлене, тільки худобою займайся.

А що робили зимою?

Коли ми були дітьми, то мама стежила, щоб ми вчасно поснідали, пообідали, повечеряли, а ми на санчатах їздили. Мали ми незвичайні санчата – на одного коника. Фінансові справи у нас тоді йшли нормально. Тато тоді виписував мені зі Львова дитячі журнали „Дзвіночок” і „Малі друзі”. Бували й важчі часи, але тато з мамою проблеми обговорювали не при дітях, в іншій кімнаті.

Скажіть, де у простого господаря береться та найвища мудрість вміння виховувати дітей. Я це називаю вродженою народною інтелігенцією. „Совєти” винищували це, бо це була...

... основа родини.

Що було після 1939 року?

1 вересня 1939 року ми прийшли в школу. Вчителька вже знала, що почалася війна. Коли летів німецький літак, вона змушувала нас ховатися у кущах. Пам'ятаю, 10 вересня стояла гарна осінь і всюди було повно польської кінноти. До нас приходили два офіцери, попросили, щоб мама засмажила їм індика, після того вони запросили мене до себе, дали мені галети і каву у кубиках. А 17 вересня вже було чути гуркіт танків. Була дощова погода і над дорогою стояла синя кіптява від танків. Це перше, що закарбувалося у пам'яті про ту навалу. Друге – коли прийшли до нашої хати. У мене, харцера, був багнетик, солдат відразу його забрав і сказав: „Не положено в доме оружие держать”. Як я не просив, він не віддав. Це було перше хамство, з яким я зіткнувся. Потім ми були обережніші. Зимою почали зникати члени багатих польських сімей. Ми вже знали, що невдовзі прийде і наша черга.

Чи під час війни Ви чули про АК, про пацифікацію поляків, про бандерівців?

Пам'ятаю один випадок: неподалік від нашого села була польська колонія, на яку однієї місячної ночі напали бандерівці. Було видно, як горить село, чути, як корови ревуть, гармата якась стріляла.

До церкви ходили в той час на Різдво?

– Різдва того року я не пам'ятаю... Все було іншим, були інші переживання, страх. Тато, який був петлюрівським капітаном, вмовляв маму все продати і виїхати кудись. Мама не погодилася, а тато мусив себе рятувати. Опинився у Львівській психіатричній лікарні, спеціально. Аж у 1957 році прислав нам перший лист і першу посилку. Я тоді приїхав сюди у відпустку, бо я не був осуджений, а мамі з сестрою і братом присудили „высокую ликвидацию” всього майна, за те, що були „кулаками”.

– Маму вивезли з цілою родиною і Ви залишилися самі в хаті?

– Ні, в хаті жили дві сім'ї переселенців з Польщі. У 1948 році мені прийшла повістка в армію. Провели з оркестром, привезли всіх у Рівне, вишикували у парку і полковник зачитав наказ Раднаркому: ті, хто 1928 року народження, призиваються у трудову армію. Одразу натякнули: за втечу – 5 років Воркути. Потім була шахта № 18 ім. Сталіна. Умови каторжні, всю зміну потрібно було стояти на колінах, а норма на одну людину – 11 тонн. У 1949 році я приїхав сюди у відпустку, до хресної, пішов відвідати нашу хату. Там навіть собаки наші ще були, а з самої хати ті, хто нас вивозив, винесли все. Маму з сестрою вивезли у Хабаровськ, а пізніше я, щоб бути ближче до рідних, отримав пропуск „в запретную зону №2 города Хабаровск”, куди мені дозволили в'їзд і дали дозвіл на проживання. Там я працював на Далекосхідній залізниці, а потім ще раз отримав повістку в армію, уже справжню. Служив у Приморському краї. Одного разу прийшов комбат і наказав іти до будинку, що був поряд. Потім була довга розмова, питали, де тато, чому я хочу в Китай утекти, запропонували стати „стукачем”, обіцяли, що матиму можливість учитися. Я спочатку погодився, а потім ночами не спав, все думав, що ж я накоїв і згадував дев'яту заповідь: „Не подавай свідчення неправдивого на ближнього свого”. На першій зустрічі з прикріпленим до мене офіцером я сказав, що ще не готовий, а на другій, що не буду працювати. Він аж підскочив, сказав: „Ми тебе згноїмо”. Через кілька днів мене перевели у штрафну частину. Після смерті Сталіна мене ще раз перекинули в іншу частину, я спокійно дослужив, але найголовніше те, що я залишився чистим перед Богом і людьми.

Якою була доля батьків?

– Мама жила у Хабаровську. Я вчився у Владивостоці і у Ташкенті, працював на залізниці. Кілька разів я їздив до тата у Львів. Він усе життя жив при психіатричній лікарні, був евакуатором – супроводжував хворих. Мама повернулася на Волинь у 1962 році. Жила у Брищах, купила там хатку, ми її перебудували. Нашу хату перевезли у Малі Дорогостаї і зробили з неї аптеку, яка стоїть і до сьогодні. На місці ж нашої хати – поле. Мама померла у 1992 році. Я вже тоді добився, щоб її реабілітували. Мені дуже хотілося це зробити, доки мама ще жива була, щоб вона відчула, що страждала без вини.

Untitled-2

Ви жили недалеко від мами?

– Я жив у Хабаровську, одружився, перейшов працювати із залізниці у проектний інститут, побував у відрядженнях на Сахаліні, Камчатці, у Магадані, Мирному, Сердній Азії, Прибалтиці, а у 1981 році я приїхав до Луцька. Працював у проектному інституті „Діпроміст”, потім електриком на станції переливання крові.

– Живучи у Хабаровську, чи відчували Ви, що Ви вдома?

– Ностальгія за своїм краєм, селом була завжди, але в Росії умене залишилася дочка. У 2000 році я їздив до неї в гості, зустрічався зі своїми колишніми колегами. Таке враження, що нічого й не змінилося.

Чи, живучи у Росії, Ви зустрічали людей, долі яких були подібні до Вашої? Чи були там українці, поляки?

– Переважно українці. Поляків було мало, але я постійно купував у кіоску часопис „Kobieta i życie” і український гумористичний журнал „Перець”, щоб не забути мову.

Чи згадуєте свої харцерські часи?

– Я їх завжди згадую, пам'ятаю своїх товаришів. Був би радий з ними зустрітися, але вони всі у Польщу поїхали.

Яке відлуння мала тут, на Волині, польська „Солідарність” у 80-х роках? Чи надіялися Ви, що щось зміниться від того? Ви пов'язані з польською культурою, були харцером. Як Ви оцінювали тоді часи Солідарності”?

Untitled-7

– Ми всі колись жаліли, що Польщі не стало, а до „Солідарності” і до Леха Валенси я завжди ставився з великою повагою. Я знав, що Польща все одно мусить очиститись від комунізму, який її скалічив.

Ви були свідоком народження української держави...

– На початку 90-х я брав участь у мітингах, потім вступив до Братства Андрія Первозванного, до Козацького Стрілецького Братства.

– Чи мали коли-небудь відчуття, що Вас береже Всевишній?

– При мені усе життя іконка, яку для мене перед призовом у військо тьотя вирізала з дідового альбома – „Сикстинська Мадонна” Рафаеля. Я вірю, що тьотя подарувала її від душі. Багато було різних випадків, але ікона мене вберегла. Вона і зараз зі мною.
Валентин Ваколюк
FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1